Українці не пірнали в ополонки

Історик та етнограф Олександр СЕРЕДНЮК стверджує, що пірнання в ополонку на свято Водохреща не є і ніколи раніше не було українською традицією.

Наші предки ніколи в мороз не пірнали в ополонки, а тим паче не роздягалися в присутності священиків і не бруднили щойно освячену воду (яку після освячення набирали, щоб пити, а не купатись). Про такий ритуал не згадується в жодних серйозних наукових дослідженнях і нема його в українських народних та релігійних традиціях.

Це  швидше, пище науковець, є постсовковське спотворення наших багатовікових національних та релігійних звичаїв. Така мода з’явилася у нас в 1990-ті рр. і особливо в 2000-ті завдяки деяким політикам і ЗМІ, які нав’язали даний стереотип під виглядом «багатовікової народної традиції». В результаті «моржівство» стало підмінювати сенс і зміст великого християнського свята, перетворившись на якийсь безглуздий ритуал, більш схожий на язичництво, аніж на християнство.

У спогадах запорожця Микити Коржа, автора усних оповідань і козацького довгожителя, які побачила світ в Одесі 1842-го року, йдеться про наступне:

Кожного нового року на свято Водохреща у цей день із самого ранку на Запорозькій Січі всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія, збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброювалися найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливі розмальовані прапори, котрі тримали хорунжі, сидячи на гарячих, чудово прибраних конях. Після закінчення Божественної Літургії з церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, у дорогому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гарматами ступали ними; за козаками – маси простого люду, і всі разом йшли до Дніпра, на Йордан. Тут усі ставали шеренгами й слухали службу Божу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару аж земля стогнала. А глядачів укривав густий дим, мов пітьма… Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знову стріляли, цього разу скільки кому заманеться.

А у книзі відомого етнографа Олекси Воропая  «Звичаї нашого народу» зазначено, що у нашого народу існувало повір’я: як тільки-но священик занурить хреста у воду, з води біси вискакують і мерзнуть на хрещенських морозах доти, доки не прийде якась жінка прати брудну білизну. Тому після Водохрещ десь приблизно до одного тижня жодна побожна жінка не ходила до річок і ставків прати одяг, щоб вся нечисть, яка вискочила з святої води, вимерзла. Можливо це повір’я дещо радикальне та дивакувате, але воно засвідчує, наскільки шанобливо до освяченої води ставилися наші предки. Вони не розливали її повсюдно. Коли кропили домівки, то крейдою малювали хрестики на дверях та стінах, щоб бодай зайвої краплини не пролити на землю.

Тож, закликає Олександр Середнюк у своїй статті на ресурсі Волинь , шануймо справжні національні традиції! І не спотворюймо їх постсовєтськими новодєлами…

52